***
Дарниця. Парк Перемоги.
світ, занесений снігом.
час зупинився, як потяг.
потяг застряг в тунелі.
кулька огиди в горлі
електричний ліхтарик
тремтить у руці, а тіні
кидаються врозтіч.
п’яниця в снігу кружляє,
схожий на птаха злого…
начебто все в порядку,
тільки чого так тихо?
тиша – значить неспокій,
утроба її опухла
задоволено плямкає слизом,
хлюпає чорним ротом,
в світі не сніг, а попіл,
і не холод – тривога,
Плаче й плаче дитина
десь на іншому світі…
Дарниця. парк Перемоги.
і ніч глибока, як яма.
горобці посивілі
зачекалися на перемогу.
***
коло краю війни виростає це тихе містечко
і будинки-жуки шкутильгають крізь сонячний дим,
коло краю війни вітерець колихається спертий,
там всі люблять усіх, там усі заважають усім
в ельсинорі життя починається, наче робота,
бо так треба, бо так воно краще, бо доля така…
кава з присмаком пластику, булочка черства, і дощик…
під замученим небом рівнина волога й ковзка.
в ельсинорі незмірні засіки фатальної тиші,
пахне смаленим вовком байдужа придушена хіть,
випадає на долю таке – ожеледиця нині велика,
лід блищить і скрипить, і земля під ногами тремтить,
і не скаже ніхто, як же цю ожеледицю нам пережити,
за шпаринку яку зачепитись, помчавши сторчма,
і дівчата постали тополями посеред світу
в ельсинорі війна за війною, чекати дарма.
і офелії тонуть і тонуть у ваннах порожніх,
а гертруда – геройка, годує дванадцять дітей,
йдуть ображені гамлети, схожі на коників чорних,
їхній подих задишливий ллється повсюди як глей.
безпорадні вони, як і завжди, і зовсім не знають,
як їм бути у світі в’юнкому на битому склі
надокучливі вибухи глушать словами, словами,
і впиваються в серце слова, наче зуби гнилі.
***
війна – не сотні днів, а довгий день
один найдовший день посутенілий,
день темряви, день здавленого крику
і холоду липучого в кістках,
а вранці напливає рання старість
земля – наш кут глухий, шпалери здерті,
а ми ховрашки заспані й терплячі,
і в нас думки жорстокі, сни відверті,
і наші нори кинуті в пітьмі.
і не сховатись на морському дні…
війна – шершавий сніг, важка вода
камінням грізним падає на землю,
тепер це буде хліб від Бога нам,
в снігу зерняткам холодно і темно
і пазуху пече пророслий сніг
між камінців ущипливих сирих.
там серед дріб’язкових перемог
машина гуркотить плюється кров’ю,
і тягнеться розшарпаний народ,
й колишеться в пітьмі патлате море,
і шлях перелицьований кипить…
похмура правда у печері спить.
***
на сопілочці грає поет, але миші не чують–
бо занурені в казку безкраю німого кіно,
існування війна в їхніх затишних норах вирує,
ходять тіні поламані, точать прогіркле вино,
ані звуку в житті, і сміттям розквітає повітря –
перекручені спогади в мишачі хатки летять.
на сопілочці грає поет – чорні фурії линуть,
миші пристосувалися – й печивом смачно хрумтять.
миші лабораторні звикають завжди і до всього,
аби печива трішки й дзеркала серце просте…
той, хто грає життям, – від життя не одержить нічого,
тільки цвіллю на хлібі в країні чужій проросте.
телевізор невимкнений їм колискову співає
і бурмоче, бурмоче про щастя, що тихо стоїть у кутку,
тихі миші поснули під листям , сопілочка плаче,
у печерку під вишнею кличе, у темінь дзвінку,
і сплітається сіть, щоб впіймати велику мурену,
в сітці крутяться, б’ються, тремтять наші давні жахи
чи вовки завивають, чи рідні довіку сирени –
не почує ніхто крізь ведмежі старі кожухи.
***
перехоплене горло
й повітря не видихається
тягнеться, тягнеться, тягнеться
зсохлий скоцюрблений вдих
пам’ять – газетний папір
пожовклий, пожмаканий,
літери майже стерлися,
нічого не прочитати –
чого ж у повітрі тріпочеться
серед вулиць пустих?
та хіба це повітря? вода…
і в глибинах морських
старий кінотеатр «Парадіз»,
там крутять індійські фільми, де всі
танцюють і плачуть, співають і плачуть
де ж в цьому світі заховано стільки сліз?
а ми ці океани наплакали…
і під водою – місто моє з щілин і уламків,
виросла тут я і тут я залишуся,
серце моє зростає з піску
розкритою мушлею…
тиха оселя моя, на кого ти мене покинула?
***
Сонце замурзане, в небі дві давні подряпини –
слід літаків, а під ними риплять ліхтарі.
равлики-душі летять над наметами талими,
хатка на спині – і сяйво зелене вгорі.
Бачиш – хатинка на спині, на тому чи іншому світі,
світ небезпечний він пахне вовками, і панцирні риби
риють підземні глибини, й нарешті нам всім
справжній будується дім – літачок паперовий.
Знаєш, цей світ – він не наш, просто голку тупу і пекучу
встромлено в серце, й нитки протягнулися білі,
марлеві білі нитки в наші мишачі хатки…
дім нам для чого? щоб сумніви в ньому плекати.
Сумніви, як хробачки, після дощику виповзли.
сумніви, як хробачків, задавили ми танками.
Бог не рахує людей, лише жменька лишається попелу…
тихо в кімнаті, помиті поли, що ж ви знову натупали?
***
квилить чайка-вдовиця над містом, румовищем площ,
пишнобарвне сміття на кострищі тремтить і палає,
іграшкові будинки ховають сувої турбот.
загубилося море – ніде його більше немає…
сполотніли всі статуї – чайка-вдовиця летить,
зачіпляє крилом посивілі задумливі скелі,
краплі крові потроху зростають між синіх пісків,
налітають комахи й складають частівки веселі.
загубилося море…і ось – у залізних воротах життя
зустрічають нас тільки безсмертна зола і пилюка
лиховісні казки зустрічають… і куля сліпа
розсікає повітря, над містом свистить як гадюка.
полети, полети, моя пташко, на острів скляний,
де живуть наші тіні в журбі і відвічному мирі,
їх любитимуть ящірки тихі, безхвості, цупкі
їх жалітимуть теплі й скошлачені звіри.
квилить чайка-вдовиця, і тягнеться чорна весна,
а за нею юрмляться, як сніг, легіони безпутні.
поряд правда безрука і п’яна брехня –
підпалили минуле й небавом спалили майбутнє.
Еліна СВЕНЦИЦЬКА, Донецьк-Київ-Анціо – для “Майдану”
Довідка
Еліна Свенцицька – українська поетка та авторка прози, філологиня, літературознавиця.
Докторка філологічних наук, професорка катедри слов’янської філології та журналістики Таврійського національного університету в Києві.
Авторка не одного десятка цікавих і змістовних досліджень з літературознавства, також в її доробку вісім книг прози та поезії, створених впродовж майже двох десятиліть плідної літературної творчости.
Сьогодні – вимушено – тимчасово мешкає і працює в Італії.
Світлина – архів поетки