***

Дарниця. Парк Перемоги.

світ, занесений снігом.

час зупинився, як потяг.

потяг застряг в тунелі.

кулька огиди в горлі

електричний ліхтарик

тремтить у руці, а тіні

кидаються врозтіч.

п’яниця в снігу кружляє,

схожий на птаха злого…

начебто все в порядку,

тільки чого так тихо?

тиша – значить неспокій,

утроба її опухла

задоволено плямкає слизом,

хлюпає чорним ротом,

в світі не сніг, а попіл,

і не холод – тривога,

Плаче й плаче дитина

десь на іншому світі…

Дарниця. парк Перемоги.

і ніч глибока, як яма.

горобці посивілі

зачекалися на перемогу.

***

коло краю війни виростає це тихе містечко

і будинки-жуки шкутильгають крізь сонячний дим,

коло краю війни вітерець колихається спертий,

там всі люблять усіх, там усі заважають усім

в ельсинорі життя починається, наче робота,

бо так треба, бо так воно краще, бо доля така…

кава з присмаком пластику, булочка черства, і дощик…

під замученим небом рівнина волога й ковзка.

в ельсинорі незмірні засіки фатальної тиші,

пахне смаленим вовком байдужа придушена хіть,

випадає на долю таке – ожеледиця нині велика,

лід блищить і скрипить, і земля під ногами тремтить,

і не скаже ніхто, як же цю ожеледицю нам пережити,

за шпаринку яку зачепитись, помчавши сторчма,

і дівчата постали тополями посеред світу

в ельсинорі війна за війною, чекати дарма.

і офелії тонуть і тонуть у ваннах порожніх,

а гертруда – геройка, годує дванадцять дітей,

йдуть ображені гамлети, схожі на коників чорних,

їхній подих задишливий ллється повсюди як глей.

безпорадні вони, як і завжди, і зовсім не знають,

як їм бути у світі в’юнкому на битому склі

надокучливі вибухи глушать словами, словами,

і впиваються в серце слова, наче зуби гнилі.

***

війна – не сотні днів, а довгий день

один найдовший день посутенілий,

день темряви, день здавленого крику

і холоду липучого в кістках,

а вранці напливає рання старість

земля – наш кут глухий, шпалери здерті,

а ми ховрашки заспані й терплячі,

і в нас думки жорстокі, сни відверті,

і наші нори кинуті в пітьмі.

і не сховатись на морському дні…

війна – шершавий сніг, важка вода

камінням грізним падає на землю,

тепер це буде хліб від Бога нам,

в снігу зерняткам холодно і темно

і пазуху пече пророслий сніг

між камінців ущипливих сирих.

там серед дріб’язкових перемог

машина гуркотить плюється кров’ю,

і тягнеться розшарпаний народ,

й колишеться в пітьмі патлате море,

і шлях перелицьований кипить…

похмура правда у печері спить.

***

на сопілочці грає поет, але миші не чують–

бо занурені в казку безкраю німого кіно,

існування війна в їхніх затишних норах вирує,

ходять тіні поламані, точать прогіркле вино,

ані звуку в житті, і сміттям розквітає повітря –

перекручені спогади в мишачі хатки летять.

на сопілочці грає поет – чорні фурії линуть,

миші пристосувалися – й печивом смачно хрумтять.

миші лабораторні звикають завжди і до всього,

аби печива трішки й дзеркала серце просте…

той, хто грає життям, – від життя не одержить нічого,

тільки цвіллю на хлібі в країні чужій проросте.

телевізор невимкнений їм колискову співає

і бурмоче, бурмоче про щастя, що тихо стоїть у кутку,

тихі миші поснули під листям , сопілочка плаче,

у печерку під вишнею кличе, у темінь дзвінку,

і сплітається сіть, щоб впіймати велику мурену,

в сітці крутяться, б’ються, тремтять наші давні жахи

чи вовки завивають, чи рідні довіку сирени –

не почує ніхто крізь ведмежі старі кожухи.

***

перехоплене горло

й повітря не видихається

тягнеться, тягнеться, тягнеться

зсохлий скоцюрблений вдих

пам’ять – газетний папір

пожовклий, пожмаканий,

літери майже стерлися,

нічого не прочитати –

чого ж у повітрі тріпочеться

серед вулиць пустих?

та хіба це повітря? вода…

і в глибинах морських

старий кінотеатр «Парадіз»,

там крутять індійські фільми, де всі

танцюють і плачуть, співають і плачуть

де ж в цьому світі заховано стільки сліз?

а ми ці океани наплакали…

і під водою – місто моє з щілин і уламків,

виросла тут я і тут я залишуся,

серце моє зростає з піску

розкритою мушлею…

тиха оселя моя, на кого ти мене покинула?

***

Сонце замурзане, в небі дві давні подряпини –

слід літаків, а під ними риплять ліхтарі.

равлики-душі летять над наметами талими,

хатка на спині – і сяйво зелене вгорі.

Бачиш – хатинка на спині, на тому чи іншому світі,

світ небезпечний він пахне вовками, і панцирні риби

риють підземні глибини, й нарешті нам всім

справжній будується дім – літачок паперовий.

Знаєш, цей світ – він не наш, просто голку тупу і пекучу

встромлено в серце, й нитки протягнулися білі,

марлеві білі нитки в наші мишачі хатки…

дім нам для чого? щоб сумніви в ньому плекати.

Сумніви, як хробачки, після дощику виповзли.

сумніви, як хробачків, задавили ми танками.

Бог не рахує людей, лише жменька лишається попелу…

тихо в кімнаті, помиті поли, що ж ви знову натупали?

***

квилить чайка-вдовиця над містом, румовищем площ,

пишнобарвне сміття на кострищі тремтить і палає,

іграшкові будинки ховають сувої турбот.

загубилося море – ніде його більше немає…

сполотніли всі статуї – чайка-вдовиця летить,

зачіпляє крилом посивілі задумливі скелі,

краплі крові потроху зростають між синіх пісків,

налітають комахи й складають частівки веселі.

загубилося море…і ось – у залізних воротах життя

зустрічають нас тільки безсмертна зола і пилюка

лиховісні казки зустрічають… і куля сліпа

розсікає повітря, над містом свистить як гадюка.

полети, полети, моя пташко, на острів скляний,

де живуть наші тіні в журбі і відвічному мирі,

їх любитимуть ящірки тихі, безхвості, цупкі

їх жалітимуть теплі й скошлачені звіри.

квилить чайка-вдовиця, і тягнеться чорна весна,

а за нею юрмляться, як сніг, легіони безпутні.

поряд правда безрука і п’яна брехня –

підпалили минуле й небавом спалили майбутнє.

Еліна СВЕНЦИЦЬКА, Донецьк-Київ-Анціо – для “Майдану”

Довідка

 Еліна Свенцицька – українська поетка та авторка прози, філологиня, літературознавиця.

Докторка філологічних наук, професорка катедри слов’янської філології та журналістики Таврійського національного університету в Києві.

Авторка не одного десятка цікавих і змістовних досліджень з літературознавства, також в її доробку вісім книг прози та поезії, створених впродовж майже двох десятиліть плідної літературної творчости.

Сьогодні – вимушено – тимчасово мешкає і працює  в Італії.

Світлина – архів поетки