Ось ці рядки в перекладі українською мовою:

Хай Греції слава судів не минає,

І праведність їх навіки не згасає,

Яку без очей статуя віщала,

Нехай бо щосили її прославляють,

Честю й хвалою себе потішають

Й країну повсюдно свою величають.

Більшу незмірно за Сарматське поле

Породить в суддях чеснота їх ролі,

Бо ж праведність творять їх славні акти,

В яких запишуть вічні з нею Пакти,

Як робить це почесно знаменитий

Тутешній війт, Ендричко наш Францішек,

Що чинить владу в Дрогобичі місті

Судів справделивих чесної вісті,

У ній сентименти свої він віщує

І праведні акти їй дедикує;

За це ім’я Його в вічности актах

Увічненим стане правдивости фактом.

Отож прихильности просим у Неба

Для дому Ендричків у всіх їх потребах:

Щастя, Фортуни й повсюдних Гонорів.

Здоров’я бадьорости й зваби Пандори,

Фортуни коло злоте хай ся котить,

З Ендричків дому хай воно на збочить,

Хай допоможе Крез родючим літом,

І акти праведні ширяться світом,

Свавільна Парка золотої нитки

Життя не обірве хай. Цього зичить

слуга учтивий МІХАЛ КОБРИН, Дрогобицький писар присяжний

(Переклад Віри Меньок)

Ким же був цей невідомий раніше поет Михайло Кобрин ? Відповідь тут дуже проста – він походив з давнього українського міського роду. У своїх працях я неодноразово писав про цей рід – дрогобицьких ремісників і священиків.

Так, найдавніші (з відомих) згадки родини Кобринів відносяться, за моїми даними, до 60-х рр. XVII ст. Кобрини були ремісниками кравецького цеху, поступово зайняли в ньому лідерство: у цеховій книзі місцевих кравців у записах 27.05.1662 і 15.11.1662 рр. віднотовується цехмістр Стефан Кобрин, а в 1663 р. славетний передміщанин Андрій Кобринович брав участь у суперечці міських церковних братств за бенефіції.

У 1710 р. Стефан Кобрин отримав презенту на парафію Святого Юрія і став міським священиком. Він віднотований також у написі на стіні церкви Св. Юрія під 1711 р. Священик подбав про оздоблення храму стінописом. Ззберігся його портрет на стіні церкви, розпису 1711 р. У братській книзі церкви Св. Юра, його ім‘я згадується і в 1712 р.

Вочевидь, саме о. Стефан започаткував нову династію священиків, яка урядувала в церкві Св. Юрія до кінця століття. Згідно з візитаційними описами 1760 і 1761 рр.,  урядував о. Михайло Кобринович; за візитацією 1764 р. – о. Юрій Кобринович.

За матеріалами генеральної ревізії Перемишльської землі 1692 р., які опублікував І. Смуток, дім Івана Кобрина був «осідлим» на півпляцу, шинковний. Власник не мав ні фільварку, ані поля, легований до братства Св. Анни, з якого платить оренду. За іншими дотичними джерелами, пов’язаними з парафією Св. Трійці, яка розміщувалась на Малому Ринку (Григорій Кобрин, Самуель Кобрин, ще раз Григорій Кобрин, Стефан Кобрин), всі вони мешкали на Ринку !

Для нас найважливішим є, вочевидь, згадка в презенті 1710 р. сина отця Стефана Михайла, який пізніше став міським писарем. Тому, отже, припускаю, що писар актових книг 1730 р. і священик церкви Св. Юрія початку 60-х рр. цього століття – одна й та ж особа. Відтак, вірогідні роки життя Михайла Кобрина: початок століття – початок 60-х рр. XVIII ст., що виглядає цілком реалістично.

У зв’язку зі згаданим припущенням, напрошується висновок про досить високий як на той час освітньо-культурний рівень Михайла Кобрина. Тепер ми знаємо, що він був ще й поетом !

Згідно з жанром панегірика, автор прославляє війта Францишека Ендричка. Про цю особу також дещо вже відомо. Так, наприклад, війт Ф. Ендричка вписаний до цехового реєстру кравців 18.01.1738 р., третім після двох цехмістрів. Згідно із записом у магістратській книзі 17.02.1736 р., який ілюструє розгляд справи маляра Василя Глібкевича (майбутнього священика), він з дружиною Терезою отримали посаг від її батька – Францішека Ендричка. Як припустила М. Керик, вірогідно, Ендрички були поляками.

Отже, обидва герої аналізованого літературного «роману» були близькими сусідами, мешкали на передмісті і займалися одним і тим же ремеслом (не виключено, що їх дитинство проходило в одному середовищі). Зрештою, обоє зробили непогану кар’єру: один – війта, другий – міського писаря і священика.

Представляючи на суд читача вірш Михайла Кобрина, полишаю на боці його аналіз як художнього твору. Зазначу лише, що автор в панегіричній формі представляє війта, який «чинить владу в Дрогобичі місті», тобто, вершить «чесний» суд, записуючи свої вироки до актів «праведні акти… дедикує», за що має бути прославленим у віках. Кращу характеристику годі вигадати ! Не думаю, що сучасні судді дочекаються від народу такої оцінки…

Ще одна рефлексія стосується вживання античних образів-алюзій: «слава судів Греції», «статуя», яка «без очей» віщувала справедливий суд, «зваби Пандори», «парка золотої нитки» та ін. Згадані знання здобувалися в солідних навчальних закладах, у Дрогобичі в тій порі такого не вчили. Щоб стати міським писарем, потрібна була належна освіта (бажано університетська).

Підсумовую: заповнюється ще одна лакуна в історії міської культури, то ж маємо поета XVIII ст. ! «Літературна карта Дрогобиччини» (вислів М. Шалати) поступово заповнюється новими іменами.

Леонід ТИМОШЕНКО