Родичів полонених азовців просили про тимчасове мовчання. Жодних імен, позивних, фото

"Привіт! Не хочеш помити мені посуд?" отримала повідомлення в інстаграмі. І несподівано для себе відповіла русявому хлопцю: "Давай". Так познайомилася зі Стасом. Зустрілися в центрі літнього Краматорська, де обоє жили. Стас видався занудою. Мені було 17, і я мріяла про нове місто, знайомства, враження, бо вступила до Харківського універу. Восени на мене чекало яскраве життя.

Із харківського гуртожитку я виставила сторіс: живу ось у цьому районі. І тут дзвінок від Стаса: "Привіт, а я недалеко від тебе". Виявляється, він тут мешкав, будував кар'єру боксера. Наполягав, щоб ми зустрілися. Якось інакше я на нього подивилася, зачепила його впертість.

За місяць почали жити разом в орендованій квартирі. В одній кімнаті були ми, в другій його друг із дівчиною. Після двох місяців спільного життя йому треба було їхати працювати в Польщу. В аеропорту Стас уперше сказав, що кохає мене. Зідзвонювалися мало не щогодини.

Стас повернувся до Краматорська під час карантину. Кожен жив у своїх батьків, бачилися вечорами. Він підтримав моє рішення не їсти м'яса, сам дуже смачно готував. Казав, що я вродлива і гарний вигляд маю, і пахну ніжністю. Запам'ятав, що подобаються білі троянди, на свята дарував і коли був винен у чомусь теж.

Батькам моїм Стас сподобався. А я знайшла спільну мову з його мамою.

Він хотів піти у прикордонники ще 2014-го, але через травму спини не брали. У карантині подивився відео, як вправляються азовці, й почав тренуватися щодня. Став готуватися вступити до полку "Азов". Завжди хотів захищати країну. Сказав: "Або ідеш зі мною цим шляхом, або тобі краще знайти інший варіант". Бо якщо почнеться війна, він перший її зустріне. Зрештою так і сталося, але тоді я думала лише про відстань. Я в Харкові, а база в Урзуфі, це біля Маріуполя. Та не вагалася ні хвилини. Подумала, що зможу приїздити влітку й бути з ним, а решту часу вчитися. Уже потім зрозуміла, що відстань це дуже важко. Наче не вистачає часточки душі.

Коли Стас отримав шеврон, я вперше за довгий час змогла його відвідати на базі. Їхала сім годин, щоб побути біля нього день. Переді мною постав мужчина: накачаний, у формі, красивий. І лисий.

На Новий рік Стаса зі служби не відпустили. Я відсвяткувала з батьками. Він мав рік прожити в казармі, а після того вже можна переходити на квартиру. Так і вирішили: він служить, я вчуся. А потім нарешті вже будемо разом.

Коли до мене в Харкові клеїлися кавалери, він це ніби відчував, брав вихідний і приїжджав.

Восени 2021-го минув рік життя в казармі. Але переїзд відклався, бо мама Стаса захворіла на рак. На Новий рік йому дали відпустку і він примчав у Краматорськ. А мене відпустили з роботи лише увечері 31-го. Їду дві години і встигаю в батьківський дім майже опівночі. А Стас був із матір'ю, не зміг прийти. Так знову Новий рік зустріли окремо.

Уже в січні він подзвонив: готуйся їхати до мене. Я потягну і нас, і лікування мами. Я звільнилася, навчання дистанційне, мамі краще. Їду в Маріуполь, і шукаємо квартиру. Зайшли в одну і Стас одразу: "Це дім". Щосуботи ходили в кіно, в неділю Стас готував сніданок. У будні вставав о п'ятій, мене не будив, тихенько збирався. Залишав чашечку кави або милу записку. Став таким турботливим. Я пішла працювати продавцем у ювелірку, бачилися щовечора і вихідними, але від цього такий кайф, бо ми удвох.

Судилося нам прожити разом близько місяця. 20 лютого в нас збіглися вихідні. Мали купу планів, але чомусь лишилися вдома. Лежали, дивилися фільми. Наче відчувала, що доведеться його відпустити. Увечері пішли зробити мені тату на День закоханих Стас подарував сеанс. Вибрав слово "Аморе". Тільки почали його набивати на руці, як дзвінок. "Усе, Ань, я поїхав". Він попереджав, що будуть виїзди: "Не переживай, усе нормально, раптом що скажу". Подумала: мабуть, навчання. Провести не змогла, бо доробляли тату. Вдома так тривожно стало, порожньо, сумно і страшно.

Наступного дня попросив зібрати сумку з речами й документами, зняти всі гроші з картки. І тут моя мама, яка читає всі новини, яка пережила Краматорськ 2014-го, дзвонить: "Їдь додому". Я: "Ні, в нас усе нормально, в мене робота", але сумку зібрала.

22 лютого Маріуполем вже їхала військова техніка, 23-го ювелірку власники почали вивозити. Стас попередив, що уточнить, коли виїжджати. І що все поки що нормально, він на навчаннях. Так азовці своїм родинам казали. У ніч на 24 лютого мене розбудив мамин дзвінок: "У Краматорську вибухи". Одразу ж за нею Стас: "Узяла сумку, речі лише цінні, викликала блаблакар" і швидко виїхала. У мене зв'язку не буде, сподіваюся, в тебе все вийде. Головне не панікуй".

Ні блаблакар, ні жоден інший транспорт уже не їздив. Я добиралася до батьків через Дніпро, єдине місто, куди змогла взяти квиток. Але у Краматорську залишатися теж не можна було. Почалися прильоти, і 9 березня з батьками та іншими родичами ми вирушили на Тернопіль. Його батькам теж пропонувала, але вони вирішили лишитися. Зі Стасом до цього часу зв'язку не було, аж тут він пробився, а ми в дорозі, нічого не чутно. Але та хвилина мені принесла таке полегшення, що хоч голос почула. Я знала, що він воює на околиці Маріуполя. Розуміла, якщо росіяни не взяли міста 2014-го, захочуть окупувати тепер. І як вони ненавидять полк "Азов". Однак була спокійна, бо впевнена в підготовці й у тому, що місто відіб'ють.

Стас дзвонив мені в село майже щодня, могли говорити хвилину чи цілих п'ять. "Я поїв", "Я катаюся на різних машинах", "Я бачив собаку". "Ти цілий?" "А якщо не цілий, ти мене любити не будеш?"

Коли почула про завод "Азовсталь", запитала, чи він там. Сказав, що ні, а я злякалася ще дужче: там хоч укриття, їжа, інтернет. А потім і він з побратимами перейшов на завод. Загубив телефон, тому я розпитувала в інших: як він, чи нема серед поранених? У квітні Стас подзвонив із чужого телеграма. Дивувався, що цілий світ знає про Азовсталь, що відбуваються мітинги. Я розповіла, що вивезла його батьків у Черкаси. Постійно перепитував: "Як там Краматорськ? Як друзі, хто де воює, чи живий, чи в нас є їжа? Хоча в самого нічого не було, тарілку супу розтягував на цілий день. А мені так соромно, що я тут їм. Я плакала, а він: "Не смій відмовлятися від їжі. Чому я тут? Щоб ти голодувала?"

16 травня побратим Стаса скинув його фото і передав, що той кохає і просить дивитися новини. Там оголосили про евакуацію азовців. Насправді це був полон. На відео я його не побачила, лише на фото: кепка, борода, худий, очі опущені. І все. Зв'язок із ними урвався. Нема куди писати і дзвонити. Родичам сказали: тимчасове мовчання. Жодних імен, позивних, фото.

Стасу двічі вдалося подзвонити мені з Оленівки, де він перебував у полоні. Сказав, що з ним усе добре, що в них не було представників Червоного Хреста, що був поранений іще в Маріуполі, щоб я берегла його маму й за будь-якої можливості їхала до неї. А вдруге, що тільки-но його звільнять, приїде й ми розпишемося. Заведемо собаку, а тоді вже й дитину.

Я чекаю і думаю, що гірше за полон нічого бути не може. Відбувається перший обмін полоненими, я надихаюся: "Ну все, тепер піде". Розпитую хлопців, що повернулися, чи бачили коханого. У ніч на 29 липня мені сниться Стас і каже: "З тобою буде все добре, а я пішов". А вранці новина про теракт. Обпікає різкий біль. Починаю шукати виправдання: сон це не прощання, Стас мав на увазі, що скоро повернеться.

Цілий день сиджу в новинах. У кожному відео й фото, у кожному фрагменті шукаю хоч зачіпку. А потім скидають список загиблих. Стас під номером 29. Порожнеча.

Потім пишуть, що це російські списки, що нема підтвердження від України, що це може бути неправда. Дивлюся: точно помилка, не так прізвище написано. Ще раз: та ні, все правильно. А потім наближаю одне відео: там із вісім трупів і чотири з них неприкриті. І в одному пізнаю Стаса. Коли ти з людиною давно, бачиш її в будь-якому стані. Знаєш, які плечі, як росте борода. Стас був худорлявий, стрункий. І я розумію: це він лежить. Думаю, як скажу про це його мамі, він у неї один. А вона хвора, рік готується до операції. Вона не повірила, що сина немає. Навіть коли відбувся великий обмін азовців у вересні, де були командири Станіслава, які підтвердили його загибель, вона досі не вірить. Так буває, коли людина не бачить тіла загиблого. Я тричі запитала в різних людей і почула: "Він загинув. Будь мужня".

Стасова мама чекає, що хтось подзвонить і скаже, що сина обміняли. А я прийняла реальність. Виставила великий пост в інстаграмі, всі друзі підхопили. Для мами влаштували збір коштів. Подруга створила петицію, щоб нагородити Стаса посмертно званням Героя України.

За місяць до війни ми багато чого обговорювали й він казав: "Довго не плач. Ставай на ноги й іди далі". Тепер читаю наше листування, а там: "Я оберігаю, я охороняю, хоч би що сталося. Знай, що я завжди поруч, хоч і далеко". Він і пісню співав: "Я кохатиму тебе, навіть якщо буду на небі".

Стас був такий добрий і турботливий, допомагав пенсіонерам, вагітним, котам і собакам. Міг облишити все й кинутися рятувати друга в інше місто.

Жити далі мені допомагає розуміння того, що я одна в батьків і що в мами Стаса є теж тільки я. Знаю, що він дивиться, спостерігає. І що він не просто загинув, а щоб ми жили в мирній вільній країні.

Я зрозуміла, що кохаю Стаса, коли ми вперше були в розлуці. Коли він поїхав до Польщі, сказала, що кохаю. А він засміявся: "Що раніше не можна було?" Ця любов більшала і примножувалася. Якби тепер хто сказав чекати 10 років, аби тільки живий, я чекала б.

На мій день народження прийшов букет білих троянд. 101 квітка. І записка, в якій було те, що Стас писав востаннє: "У тебе все вийде, ти будеш щаслива".