(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Навіть не двояке, а подвійно негативне враження справили скорботні пики "еліти" з нагоди річниці звільнення Бучі, Ворзеля, Гостомеля, Ірпіня та інших містечок-жертв російського геноциду.
Разить піаром на кістках, тхне театральщиною й небажанням визнати власну дотичність до немислимої трагедії.
Будинки можна відбудувати, шибки можна вставити, дахи можна полагодити, кущі можна досадити, а от чи можна обманути себе?
Чи можна після пережитого хоррору вернутися до мелодрам старих звичок, чи всі вже перейшли на українську мову, яка була й лишається основним маркером відмінності від окупанта?
А чи всі вже відмовилися від ру-туба, ру-музики, ру-книги, ру-кіна, ру-спадщини, чи всі перегвалтовані міста вже провели декомунізацію й десовєтизацію своїх вулиць і мізків?
Чи всі вже перестали слухати й дивитися хороших руских в інтернеті, чи всі вже повідписувалися від росмовного контенту?
Чи всі вже провели ретельний аналіз на предмет, чому був профуканий прорив із північного фронту аж попід сам Київ?
А чи всі вже подякували богоносній еліті за ігнорування попереджень американської розвідки?
Розмірковуючи про повоєнну Україну, все впирається у те, чи стане суспільство кращим – а чи далі все, як було, чим більше про це думаєш, тим менше про це хочеться говорити.