СМС
Якась неправда, якесь ніби кіно
Проте в сирих окопах я уже давно
Під тими градами, з братами тут з весни
Реальність вбивча – рятують мирні сни

А там у тиші, уві сні я не один
Там на руках у мене мій маленький син
І мене тішить його сміх і ручок плеск
Пита, чому так рідко пишу СМС

Земля ореться тут, не плугами трударів
Та удобряється тілами вояків
Уся та правда буде в зернах і снопах
І в посивілих, мирних моїх снах

А там у тиші, уві сні, я не один
Обійми з милою, прикрив старенький тин
Її слова – сріблясті нитки до Небес
Лише дивується про рідкі СМС

Гарматний гуркіт, пече у горлі і в душі
І невідомо, коли дійду до межі
А вражини, я не боюсь смертельних тонн
Я не скалічусь, я додивлюсь останній сон

А там у тиші, уві сні, я не один
Там моїй мамі, не спинити часу плин
Їй звістка сина, то як чудо із чудес
Старенькій важко прочитати СМС

І раптом вже я, не вві сні, а наяву
Стрімкою радістю злітаю в висоту
Призупиняюсь на краєчечку Небес
Щоби відправити – останнє СМС

А там у правді,в чистоті, я не один
Я Батька Вічного свого – найменший син
Живе тепло Його відчувши, я воскрес
Мені ще довго сіять жито і овес

Живе тепло Його відчувши – я воскрес
І я вже сію Жито і Овес.

2026

Сергій ФАЙФУРА

***

може наших там зустрічає Володя Карагяур,

має як завжди добре вино

усмішку

і ще щось чого майже ніхто не має

може він знав що вони прийдуть

що треба буде обігріти і втішити

може тому і пішов так рано

колись у шістнадцятому році

він наливав нам зі своєї каністри чи то

вина чи то вічності

у пластикові склянки

підвозив до якогось потяга

на який ми спізнювалися – здається,

до Львова

і казав – не бійтеся,

найголовніше ми уже встигли.

Оксана ЛУЦИШИНА

***

Три дні вітрів і молода вода.

Що з нами ще не сталося, що буде?

Недóсвіт білий голі руки студить

і кришаться, як хліб, торішні дати.

Ця пісня неприкаяних така,

що порівну в ній ніжності та гніву.

Тримає колос на іконі Діва

маленькими, дитячими руками.

Я роздивляюсь руки: і усі

обвітрені – кого лише стрічаю.

Мене не вчили сіяти, хоча

я вмію пам’ятати, де посіви.

Піди ж, мій співче, жни та переконуй.

Тут вітер і немає інших нас.

Тримай міцніше наш підбитий час,

немов це з нас мальовано ікону.

Катерина КАЛИТКО

***

виймаєш себе з цього пейзажу як сніг –

сон пам’яті яблуком котиться по долоні,

скибка за скибкою, у пошуках зерня

і бачиш те що за снігом – стривожену птаху любові

що б’ється всім тілом у зблідле дзеркало часу

лезом води розрізаєш обличчя собі

мужністю дотику знерухомлене світло європи

вкладаючи в камінь хворобливого крику

так зозуля кує полум’яний зброї сірник –

останній у домі розхристаного вогню

і падає сірка у горло закляклого міста –

як довга по смерті застигла ріка

28.03.2023

***

раз полишивши дім – не зупинитись в дорозі

не сказати ніколи вже: кидайте речі, ось, ми прийшли

адже кроки – єдина колиска яку ти носиш на спині

не маючи права упасти, спинитись, зробити коло,

дихання мертвих дерев переспівати тремтінням зап’ястків

раз полишивши дім – не сховатись більше від цегли

між пальців, з якої будуєш гирло печалі,

печатку її накладаючи на фарбу і віск

часу, що лущиться, наче горіх з чорним серцем,

і під шкіру в’їдається як сонця шершавий язик

раз полишивши дім – не відшукати слів для любові

до місця, в якому впадеш у дитинства глухий коридор,

де речі ще виглядають тебе до гри, яка тоне під кригою щастя,

яке потемніло давно, мов бабусин перстень на пальці,

і стало важким, як родинний альбом на цвинтарі пам’яті

раз полишивши дім – не зазирнути вже у вікно,

за яким на тебе чекають розквітлі троянди життя,

бо твій сад відпливає разом з тобою, і вода,

чуєш, вода забирає в обійми тіло твоє,

сповнене спрагою моря, що, як свободу, не перейти

31.03.2023

Ія КІВА

***

жінка, що поховала тільки руку

з усіх своїх сил тримається за цю руку

тримається за неї, коли іде містом

і бачить інші щасливі пари

хапається за неї на мокрому і слизькому,

коли виходить з маршрутки,

коли відчуває втому

коли засинає, думає про руку

коли прокидається, відчуває на собі гарячу важку руку

коли бере дитину на руки, коли не доходять руки,

коли опускаються руки і все випадає з рук,

коли більше не може тримати себе в руках

згадує, як він дзвонив за кілька днів до того,

як перестав дзвонити, посеред ночі

просив розбудити доню, щоб попрощатись

а доня – нічого не пам’ятає із тої ночі

зовсім не пам’ятає. зовсім маленька.

за що їй ще триматися, як не за цю руку

щоб не забути всього решта

щоб не забути нічого

щоб не забути

Галина КРУК

М.

Вони не пробачать ніколи тобі, що ти інша.

Що замість вести господарку ти пишеш вірші,

Що замість купити хату – купуєш берці,

Донатиш, донатиш тим, з ким твоє в ранах серце.

Вони не пробачать, що «так, як у всіх» – не про тебе.

Робити в неділю – не гріх, а любов до неба.

Що ти помираєш від ран, воскресаєш – з кожним,

Що можна тобі бути там, де їм всім – не можна.

Що тисячі, тисячі вуст промовлятимуть знову

Тобою з пекельних мук народжене слово.

Їм не зрозуміти, чому і самі вони плачуть,

Від світла, яке у тобі – і вони не пробачать.

Ні лету твоєї душі, ані вигинів тіла

Вони не пробачать, хоч як би ти того хотіла.

Хоч як би ти билась, та й з ними запеклого бою

Вони не пробачать. І зроблять тебе –

Тобою.

Людмила ГОРОВА

Художниця Таня Сигодина

***

Ну, а що на війні? Там нормальних людей не було.

Кожен другий артист. А хіба можна вірить артисту?

Кожен третій базіка – язик, ніби те помело,

а четвертий нестямний, неначе осика безлиста.

Кожен п’ятий вбиває – а що ще робить на війні?

Кожен шостий мовчить – і не вичавиш жодного слова.

Кожен сьомий шепоче – кличе Бога у власному сні.

Кожен восьмий вдає чи то янгола, чи богослова.

Всі вони навісні, їхні долі – розсипане скло,

лише спомин про них серце тисне, викручує, крає.

Так, я був на війні. Там нормальних людей не було –

кожен перший герой. А героїв нормальних немає.

АНАТОЛІЙ АНАТОЛІЙ

***

Пішет «Рідовка», пішет «Фонтанка»,

Што оторвало башню у танка.

Пішет набатом газета «Звєзда»:

«Скоро кому-то прісніцца пізда!».

Пішет Альошка в дальокій Сурґут:

«Мама, кадировци в жопу єбут!».

Пішет Васілій в Чєрєповєц:

«Мама, оні нас єбут, как овєц!»

Пішет Нікітка в своі восвоясі:

«Мама, єбут нас ващє ніхуясє!»

Пішет Артьомка в своі єбєня:

«Мама, єбалі мєня, как коня!».

Пішут в Саратов, пішут в Рязань:

“Родіна-мать, ти мєня нє рамзань!”.

Пішут в Ростов-на-Дону і Камишин…

Родіна знаєт, родіна слишит.

Пішет дєвчьонка, што можно спасті

Парня покойного лєт двадцаті.

Знак «ZVO» на ґруді у нєво,

Больше нє знают о ньом нічєво.

Андрій БОНДАР

***

Це не останній сніг, я точно знаю…

І не останні руські нас вбивають,

І ворог відливає ще гармати,

В німим плачу завмерла сива мати…

Стоїть розстріляна країна на кордоні

Хиткого миру від Атлантики до Тиси,

Бронежилет від болю не боронить,

А війни позбавляють всіх дитинства.

Герої помирають, як всі люди,

Здається, що надія в нас остання,

Але життя в нас іншого не буде,

А сніг ще буде… Але цей – розтане.

13.03.2023

Катерина ГОЛЬЦБЕРГ

***

Ти просто пиши.

Розкажи, що шептали дороги

про коліна твої,

заціловані в ніч болоттям.

Недовершеність фраз…

Вони, знаєш, красива, убогі.

І хіба кращий час

перейматися сенсом життя?

Де криївка твоя?

Де заховані тіні і туші?

Де за плечі кусає

роздичавілий шал пацана?

Кажуть, що у Хреститиля

мама звалася Малуша…

А ти просто – велика.

І просто – довкола війна.

Ти пиши. І літай,

у словах не шукаючи рими.

Підмальовуйся попелом

сходу і димом степів.

Помирали колись

Візантії і, трішечки, Рими,

коли хтось, як би хтілось,

тебе не достатньо любив.

Ти просто кричи.

Хай криком відлунять Карпати.

Краплі з очей –

наче літери в тих письменах,

що колись рознесуть

лелики дитинством кирпатим

про маму живу

і навіки подоланий страх.

Роман ОНИШКЕВИЧ

***

Молитва opка

Отвечай, изpaильcкий мессия! –

В церкви мы рaзбoмблeннoй одни.

Я имел в виду: «Храни Poccию!».

Ты, глухой, услышал: «Xopoни…».

Дым oтeчecтва чужoгo мне пpиятен –

Дым до неба, ижe тaм ecи –

Чтобы не осталось белых пятен

На прекрасном глобусе Pycи.

Голос от волненья пресекается.

Извини за эти слёзы в голосе..

Видимо, родным моим икается.

Чёрные – от чёрных пятен – полосы…

Верю: времена минуют трудные.

Как давно хочу вернуться в это!

Как красивы мухи изумрудные

Деревянных летних туалетов!..

02.04.2023

Дем’ян ФАНШЕЛЬ

СДОХНЕТ ЛИ КАРЛИК?

Сдохнет ли карлик?

Я думаю – сдохнет,

Только Россия при этом – не охнет.

День порыдает, сопливо всплакнёт,

Новые войны “святые” начнёт,

Будет везде продолжать говорить,

Что она “может всегда повторить”,

Будет больницы и школы бомбить,

Чтобы заставить себя полюбить,

Будет весь мир от “нацизма” лечить,

Братьев в сортире привычно мочить,

Вам не понятно? Сейчас помогу:

Путин живёт у России в мозгу!

Мне, как поэту, давно очевидно:

Путин – бессмертен, а это обидно!!!

Андрєй ОРЛОВ (Орлуша)