Тоні Джадт вкрай прихильно відгукувався про працю покійної комуністичної свині Еріка Гобсбавма «Довге ХХ століття», «єдиним недоліком» якої називав опрацювання «історії того періоду, коли тривало життя Гобсбавма», що означало викривлене та упереджене бачення подій. Та й сам Гобсбавм впродовж життя «уникав працювати над періодом після 1914 року» через близькість до подій, що заважає безсторонності, однак зрештою не витримав. Дистанція таки важлива, та інтелектуали рідко можуть втриматися від наглої експлуатації репутації та здобутків — так політичними експертами стають лінгвісти й мікробіологи, втім, поплавити може й істориків. Британський історик Адам Туз — прикметна ілюстрація важливості дотримання дистанції.

Перші дві праці Туза — «Всесвітній потоп» та «Ціна знищення», відповідно, про Першу та Другу світові війни — дорогоцінні перлини розряду «обов’язково до прочитання». «Всесвітній потоп» — це взагалі про Україну: детальний аналіз перебудови світового порядку після Першої світової війни просто не може уникнути «українського питання», адже вийшло так, що сорокамільйонна нація залишилася без держави між двома фронтами, котрі, втім, обидва — Вудро Вільсон з боку Заходу та Лєнін як представник «єдіної нєдєлімої» — проголошували самовизначення народів.

Втім, вже третя велика праця британського історика суттєво відрізнялася від віддалених в часі робіт про світові війни — аналіз світової фінансової кризи 2007-2008 років «Крах» можна читати лише допоки автор працює із фактами, тоді як геополітичні висновки вражали відірваністю від реальності. 

2020 року писав про цю книгу у пабліку Карпюк Пише про Книжки, тож процитую лише найодіозніше: Путєна Туз кликав «людиною, яка завжди претендуватиме на лаври відновителя Росії», олігархічне керування економікою Росії називав «по-своєму ефективним», звинувачував США у «силовому втручанні у функціонування ринків» і навіть цитував пророцтва російських експертів про нафту по $250/барель, щоб підкреслити міць сировинної економіки «нєдєлімої». 

Майдан у історика поставав як наслідок абстрактної «кризи у відносинах» Росії та Заходу з одного боку, та фінансових катаклізмів з іншого — Туз цитував заяву Миколи Азірова (SIC!!!), що «вирішальним фактом відмови [від асоціації з ЄС 2013 року] стали надзвичайні суворі умови пакету ЄС-МВФ». Анексія Криму? Британець і тут має химерну відповідь — «для Росії змиритися було неможливо» з «гучною та сміливою», «розпаленою меншістю українського населення». Чим ближче до сьогодення, тим відчутніше власні судження поступаються на користь пропагандистських кліше.

Не стосується діла, не аргумент і взагалі, але бельмом на оці біографії Адама Туза видніється, що він — онук члена Компартії Англії Артура Уінна — агента КДБ на псевдо «Скотт» який напередодні Другої світової рекрутував агентів для Совєтів — так звана «Кембриджська група». Фініта ля комедія.

Старання британського історика не лишилися непоміченими — московські рецензенти відзначали, що його інтерпретація «українського конфлікту» відверто «на користь Росії».

 Адам Туз не зраджував собі опісля: в січні 2022 року він фактично виправдовував російську агресією пасажами на кшталт «застосування російської могутності в Україні», плескав язиком про «західну гегемонію», всіляко підкреслював здобутки російського режиму (фейкові, як показала історія) та на підставі економічних показників показував Україну як державу, котра не варта свого існування, мовляв, «можливо ви й здобули незалежність, проте ЕКОНОМІКА». Примат економіки вченого усунув з розрахунків людей та їхні стремління вищого за вузькі матеріяльні потреби порядку. 

В особі Адама Туза бачиш тих самих британських сталіністів, котрі брали на віру показники підвищення жирів в маслі з газети «Правда», прославляли диктатора та водночас поносили власну державу, її економіку та гарантовані нею людські свободи, а потім охоче шпигували на користь держави, котра під управлінням однієї банди ніколи не була країною ані совєтів, ані рад. Це буквально реінкарнація сталіністів, яких викривав Орвелл — респектабельні фанати колгоспу тварин, котрі ніколи не випробують прєлєсті колєктівізації на власній шкурі, натомість всіляко прославлятимуть її у себе вдома, що, втім, ніяк не відіб’ється на їхній репутації. 

Wishful thinking про розпад Росії — абсолютно дурна річ, однак такі експерти проґавлять дезінтеграцію імперії, навіть коли труп путіна ґвалтуватимуть палицею в прямому етері.

-----------------

З початку 2000-х ціни на американське житло стабільно зростали — доля американської нерухомості в глобальному багатстві сягнула 20%. 70% американських домогосподарств володіли власним будинком — всього більше 80 мільйонів. За десять років, які передували 2006-ому, ціни на житло в Америці майже подвоїлися, що збільшило добробут домогосподарств на 6.5 трильйонів доларів. Витрати американських споживачів забезпечили приріст глобального попиту на 937 мільярдів. 

Нерухомість зростала завдяки кільком факторам, серед яких житлова політика Демократичної партії, яка в 1990-их зробила пріоритетом отримання житла малозабезпеченими верствами, котрим раніше відмовляли у іпотечних позиках. Становлення афроамериканського та латиноамериканського середнього класу мало стати опорою електорату Демократичної партії. 

Іншим фактором іпотечного буму стали фінансові ноу-хау, серед яких "сек'юритизація", яка полягала в об'єднанні іпотечних кредитів в пули та випуску під них цінних паперів. Інвестору, який хотів інвестувати в американську нерухомість, більше не потрібно було вибудовувати мережу філіалів з видачі іпотек — він просто купував долю сек'юритизованих іпотек та отримував фіксований процент прибутку від їх володіння. Такі папери окупались в більшості випадків, за виключенням малоймовірного широкомасштабного колективного дефолту. 80% випущених сек'юритизованих іпотечних кредитів мали найвищий рейтинг ААА, як і найнадійніший актив світу — казначейські облігації США. 

Ідея сек'юритизації полягала в перерозподілі ризиків від іпотек на балансах банків, і вона спрацювала: якщо в 1980 році 67% американських іпотечних позик знаходилися на балансі депозитних банків, то в кінці 1990-их вони розійшлися по широкому сегменту фінансової системи — сек'юритизовані папери з фіксованою ставкою прибутку купували державні підприємства, банки, пенсійні та страхові фонди та іноземні інвестори. Проте згодом все пішло з точністю до навпаки: оскільки цінні папери були прибутковою справою, то інвестиційні банки замість того, щоб продавати, почали накопичувати їх на своїх балансах. Це стало складовою бомби, яка вибухне у 2007-2008 рр.  

Якщо в 1999-2003 рр. 70% нових іпотечних позик були традиційними, які відповідали вимогам підприємств з державною підтримкою, то до кінця 2006 року 70% нових позик складала субстандартна іпотека, яку видавали всім та кожному (мемчик з Гройсманом та роботягою "Хочеш іпотеку на віллу в Конче-Заспі?"). Ринок відреагував: у 2001 році сума нових іпотечних позик становила 1 трильйон, а в 2003 підскочила до 3.8 трильйонів. Починаючи з 2004 року у половини таких субстандартних іпотек не було жодної документації чи вона була не повна, а 30% були кредитами, за якими виплачувалися лише відсотки — тобто, вони видавалися людям, які в принципі не здатні були погасити основну суму боргу. 

Бізнес процвітав: на початку 2000-их 35% всього прибутку в американській економіці генерував фінансовий сектор. 2006-ий діловий рік приніс $60 мільярдів у вигляді бонусів для Волл-Стріт, а в 2007 — цілих 66. Заробляли не лише банкіри — простий піпол теж наживався на бульбашці: в 2006 році не менше третини всіх іпотечних кредитів у США було видано на купівлю другої, третьої і навіть четвертої власності. У Флориді, Аризоні та Каліфорнії, які отримали назву "бульбашкових штатів", ця доля сягала 56%. Спекуляція нерухомістю стала масовим спортом. 

Вже у 2005 році було зрозуміло, що борги по низькоякісній іпотеці — бомба з часовим механізмом, позаяк кредити по субстандартній іпотеці в більшості випадків видавалися по ставках з балоном (balloon mortgage), коли відсотки стрімко зростали за кілька років після видачі, тож це мало викликати хвилю дефолтів. І таки викликало. 

За приблизними оцінками, втрати американських домогосподарств від іпотечної кризи сягнули 21-22 трильйонів доларів, серед яких до 4 трильйонів — втрати в сфері пенсійних накопичень. Більше 9 мільйонів сімей залишилося без житла. 

Європа єхидно відреагувала на іпотечну кризу, коли називала її породженням "дикого американського капіталізму". Неймовірне лицемірство, адже на момент 2008 року 1/4 американського житла знаходилася в руках іноземних інвесторів, серед яких домінували європейці. Загалом влітку 2007 європейці були інвесторами двох третіх всіх випущених комерційних паперів. Європа не мала значного профіциту у торгівлі з США, тому брала в борг долари, щоб давати в борг долари — невідповідність між доларовими активами та пасивами сягала 1.3 трильйона доларів. Фінансові системи Європи та США тісно інтегрувалися, тож причин для пихатості у європейців не було - вони були такою самою частиною "дикого капіталізму", як і американці. 

Всього на порятунок від кризи США виділили більше 7 трильйонів доларів. План порятунку був чистої води імпровізацією та результатом хиткого компромісу між двома партіями: за закон про Програму викупу проблемних активів проголосували 74% демократів та 46% республіканців. Федеральна резервна система США перетворилася на кредитора останньої інстанції та заливала ринки доларовою ліквідністю, в тому числі і Європу. Під час першої програми кількісного пом'якшення (QE1) на початку 2009 52% від суми в 1.85 трильйона відправилося у європейські банки. 

У Європі не було нічого подібного до ФРС — навпаки, Європейський центробанк був вкрай консервативною установою, що й зумовило пізніше масштаби кризи суверенного боргу країн PI(I)GS — Португалії, Ірландії, Італії, Греції та Іспанії. Німці блокували будь-яку спільну виплату боргів. За відмову від марки Німеччина у свій час отримала обіцянку, що новий Європейський центральний банк збереже консервативний спадок Бундесбанку. Стаття 125 Маастрихтського договору забороняла будь-яку взаємну фінансову допомогу, а Лісабонська угода 2009 року закривала шлях до колективних боргових зобов'язань. Німці й досі протистоять колективним боргам https://bit.ly/2XRsL7C

750 сторінок книги розбиті на три частини: американська іпотечна криза 2007-2008 рр., європейська криза суверенних боргів та афтершоки — наслідки цих криз, серед яких Путєн, Трамп та Україна. 

Владімір Путєн у книзі постає людиною, яка "тепер вже завжди претендуватиме на лаври людини, яка відродила Росію"; цей карликовий лідер змальований мудрагелем, який засуджує в 2007 р. США за "гіпертрофоване застосування воєнної сили" (SIC!) та заявляє, що "ціна має визначатися ринком, а не бути предметом політичних спекуляцій". Олігархічний підхід до керування економікою Адам Туз називає "по-своєму ефективним", а щоб підкреслити світле майбутнє Росєї навіть навіщось наводить цитату російських експертів, які віщують, що "в майбутньому ціни на нафту сягнуть 250 за барель". В часи від'ємної ціни на нафту читати це особливо кумедно. 

Трампу присвячена ціла глава, де автор прискіпливо розбирає твіти, промови та зміну риторики, і навіть костюм Трампа у Адама Туза "викликає асоціації з фашистськими мітингами 1930-х рр." За версією Туза Трамп "особисто не годився для високої посади президента", проте носій портфеля Собчака від нього, чомусь, удостоївся лише похвал та облизувань на різний манер. 

Все це лише квіточки на фоні глави про "українську кризи": 

зовсім не американці довели справу до відкритої кризи у відношеннях Росії та Заходу — це зробили європейці, які "вляпалися" в українську кризу. Картина української кризи вражає: за версією Туза, Януковощ в 2010 "чесно переміг" на виборах і став жертвою скорочення фінансування після заяви Бернанке в травні 2013 про можливе припинення програми кількісного пом'якшення. Ставки прибутковості українських облігацій злетіли, тож довелось шукати фінансування на стороні — ЄС обіцяв фінансування в разі підписання асоціації, однак, умови були жорсткими. Для того, щоб підкреслити відсутність вигоди від асоціації з ЄС в межах погляду "нє всьо так адназначна" Адам Туз навіть цитує Миколу Азірова, який заявляв, що "вирішальним фактом відмови стали надзвичайні сурові умови пакету ЄС-МВФ" (SIC!!!) 

Політику України формувала, цитую, "гучна та смілива", "розпалена меншість українського населення", а вже після розгону Євромайдану, пише Туз, "таємне втручання з боку ЄС та США перестало таким бути" (SIC!) Після перемоги Майдану та втечі Овоча країну очолив, "з порушенням конституційних процедур" "новий тимчасовий уряд". "Чим могла відповісти Москва?" — запитує пан професор, і це дуже дивне питання в принципі. "Для Росії змиритися було неможливо", тож "так-сяк перевдягнуті російські військові 27 лютого 2014 року зайняли Кримський півострів". Рішення Совєта Фєдєрації про введення військ на територію України 1 березня 2014 році Адам Туз називає "патріотичним", і на цьому згадки про Крим закінчуються — автор буде ще довго розповідати про санкції та, звісно, прекрасні-распрекрасні контрсанкції Расєшки, але жодного разу не згадає про першу з часів Другої світової війни анексію та не використає слова "окупація". 

Далі автор повідомить, що "олігарх Порошенко" в травні 2014 року "відновив військовий призов", а за рік в країні, нашій країні, "ціни мінялись щоденно і була де-факто введена система нормування продуктів". Картинка вимальовується майже канонічна: жадібний ЄС тисне на Україну без врахування інтересів Росії, "печеньки Нуланд", неконституційна влада, країна летить в прірву. Наче сюжет РашіТудей, тільки от пан-автор з країни, куди приїжджають русо-шпиги дивитись на шпілі та труїти людей новачком. 

Глава про Україну — одна з останніх у книзі — змушує переосмислити цілу книгу: власне, якщо автор настільки далекий чи упереджений в питанні України, то наскільки можна довіряти його баченню фінансової кризи та її впливу на світ? 

Наратив у книзі побудовано на фінансах, які визначають політичний клімат — фактично, марксизм на максималках, проте автор не марксист, хоч класова логіка та перерозподіл і проскакують місцями. Адам Туз — ліволіберальний історик, як він сам себе називає, і тяжіє він до кейнсіанства з його роздуванням державних витрат. Протягом книги він громить як консерваторів, так і лібералів — його ворогами є "праві панікери, консервативні політичних махінатори та центристські фіскальні яструби". І тут я згадую чудову розвідку Кирила Ткаченка "Праві двері зліва" https://bit.ly/2zjatSt, в якій він викриває відношення сучасних лівих до України. На прикладі Адама Туза теза про бачимо, наскільки точно поцілив Ткаченко: московський експерт дехто Нікалай Працєнко в своїй рецензії на "Крах" відзначає неприязнь Туза до європейських та американських політиків, а інтерпретація "українського конфлікту" виявляється "на користь Росії". Чудова робота, пане професор. 

Особливий шарм в тому, що Адам Туз є внуком Артура Уїнна, члена компартії Англії та агента КДБ, який рекрутував шпигунів для Совєтів перед Другої світовою. Подвійне життя Уїнна, який мав псевдо "Агент Скотт", викрив у 1992 колишній агент КДБ Олександр Васільєв https://bit.ly/2RVZSU4. Звісно, ніхто не відповідає за гріхи батьків чи дідів, але пардон, закривати очі на дії країни, яка окуповує, вбиває та дестабілізує, натомість, звинувачуючи Європу, котра "вляпалась" — це якось занадто. Тож може таки варто говорити про комуністичну хромосому - це миттю би все прояснило. 

Ця книга — моє персональне розчарування: вона лежала "не чіпай, це на свято", у ній було все, щоб стати чудовою книгою, як і дві попередні книги Туза: вивірена структура, наратив і логіка подій, багатий фактаж і джерельна база, навіть темп. От тільки моральних орієнтирів професору Колумбійського університету бракує.