2018, (авторство загубилося в пустелі.)
Песах – найвеличніше з єврейських свят.
Не просто свято звільнення з єгипетського рабства. Свято становлення євреїв, як народу.
Втім, в Єгипті євреї народом себе навряд чи відчували. Багато з тих, кого Моше вивів із єгипетського рабства, не відчували себе щасливими від того, що їх кудись тягнуть за забаганкою якогось незрозумілого дядька.
“Певно, це все тільки розбірки, – казали вони, – Моше таким чином намагається помститися фараонові, вирішити свої проблеми. А нам треба пертися, дідько зна куди, в Землю Обітованну, яка чи то є, чи її нема. І то все вигадки, аби обдурити нас. А єгиптяни ж – наші старші браття. А в тюрмі зараз вечеря… Макарони дають” … (Даруйте, це вже з инших часів).
І отак євреї ремствували всю дорогу до Палестини. Їх не переконали ні страти єгипетські, що їх навів Господь на єгиптян, ні диво, коли розійшлися води Червоного моря, аби їх пропустити.
Вони казали, шо це зовсім це не дива, а народ зубожіє на очах. І навіть, коли вже підійшли до Ерец Ісроель (Земля Обітованна), вони не наважилися зайти туди, бо не повірили Господу та Моше, що житимуть там на своїй землі, може, й не вельми багато, але вільно.
І старшини родів, яких надіслали в розвідку, повернулися та наплели сім мішків гречаної вовни про те, що там, живуть страшні велетні, які всіх поб’ють. І плакали євреї, і ремствували, і казали ,що краще загинути в пустелі, ніж іти на поталу тим велетням.
І ніхто з тих, хто вийшов із Єгипта формально вільними, але рабами в душі, не побачив тої Землі Обітованної.
Сорок років вони швендяли по Синайській пустелі аж поки не помер останній з тих, хто пам’ятав рабство.
І лише тоді нове покоління було допущене до Ізраїлю і отримало свою землю та свою волю.
Я щиро сподіваюсь, що українцям отак швендяти (бодай подумки) доведеться не так довго.
Є ж історичний приклад, на якому можна вчитися. Навіщо повторювати цю важезну путь, якщо можна про неї прочитати й зрозуміти, що власна земля і власна воля – це значно цінніша річ, ніж вечеря в тюрмі та макарони від фараона?