Олександр не хотів виїжджати з села, навіть коли росіяни встановили свою владу. Він залишався, щоб допомагати місцевим, хоч і розумів, що його можуть викрасти.

“Окупанти неодноразово погрожували йому депортацією до Росії, але він все одно намагався вберегти людське майно та зміцнити віру односельців у перемогу”, – говорить Наталія.

Російські військові неодноразово влаштовували обходи домівок. Щоразу Олександр ходив з ними – намагався завадити крадіжкам, просив, щоб ті не вибивали двері в будинках. Та росіяни “йшли напролом”, згадує Наталія. Вони вибивали двері, вривалися в домівки та усе обшукували. 

Окупаційні війська планували облаштувати свої штаби у сільській школі чи садочку, проте староста відмовив їх від цього. Натомість виніс усі цінні речі з сільради та пустив росіян туди, щоб не грабували інші приміщення. 

Олександр мав тверду проукраїнську позицію, зазначає його дружина. Не приховував її й під окупацією. Зокрема, він відмовлявся отримувати російську гуманітарку та роздавати її людям. 

Староста допомагав односельцям до 21 вересня, коли на його подвір’ї зупинився чорний мікроавтобус з літерою Z на капоті. Росіян зустріла Наталія. Вони спитали, чи тут живе староста. Жінка сказала, що ні, аж тут з будинку вийшов сам Олександр. Чоловік не став приховувати, що він і є старостою, зібрав свої речі, документи та пішов з росіянами до машини. Дружині сказали, що його повезуть “до міста”. Жінка припустила, що його могли забрати до Херсона чи Білозерки.

Наталія разом з сестрою чоловіка одразу почали його пошуки. Вони були ледь не у всіх окупаційних службах обох міст, та знайти Олександра не вдавалося. В одній з установ у Білозерці жінкам сказали, що чули прізвище “Івченко” – на цього чоловіка у селі жалілися, що він веде українську пропаганду. 

За дев’ять днів Наталії зателефонували та сказали, що її чоловік зараз в Білозерській лікарні. Його знайшли побитим та непритомним між Білозеркою та селом Приозерне. 

“На ньому просто не було живого місця. Все тіло – у синцях, переламані лицеві кості обличчя, зламаний ніс”, – розповідає Наталія. 

Чоловік був у чужому одязі, без телефона та документів, що він брав із собою. Він не усвідомлював, де він перебуває та що з ним сталося.

Фото: “Білозерка.Інфо”

У місцевій лікарні майже не залишилося персоналу – працювала молода лікарка-інтерн та хірург-пенсіонер. Вони намагалися допомогти Олександру протягом двох тижнів. Тоді Наталія найняла приватну швидку, щоб доставити чоловіка в Херсон.

Однак у місті теж бракувало лікарів та медичних препаратів. Хірургічне відділення було переповнене, тому чоловіка поклали у неврологію. 

“Вимушено лікували його російськими ліками, які везли з Криму. І в нього була така жахлива алергія… Лікар говорив, що українська душа не приймає російських ліків”, – згадує Наталія.

Чоловіка виписали з лікарні 24 жовтня, хоча його стан залишався важким. Олександр втратив 70% зору, не міг самостійно пересуватися та мав проблеми з пам’яттю.

З лікарні Наталія повезла чоловіка додому. Про це нікому не говорили, щоб росіяни не дізналися про його повернення та не прийшли за ним знову.

Староста поверхнево розказав дружині про те, що з ним відбувалося в полоні. Йому і досі стає погано, коли він розказує про тортури, зазначає Наталія.

Росіяни намагалися випитати в Олександра імена місцевих атовців, активістів та партизанів. Його били електрошокером, палицями, руками та ногами. За словами чоловіка, один з тих, хто його бив, був українцем:

“Молодий, із вусами, говорив, що з Запоріжжя, раніше був поліцейським”.

До деокупації правобережжя Херсонщини Олександра лікували вдома, як могли. Одразу після звільнення його перевезли до Миколаєва, звідти – до Вінниці, а потім – до Києва. 

Олександр вже пережив кілька операцій, має проблеми з пам’яттю та координацією. Він і досі перебуває на лікуванні.

Нагадаємо, минулого року під час окупації Херсона росіяни викрали тероборонівця Андрія Горшкова. Йому вдалося через Червоних Хрест передати матері лист. Проте вона і досі не знає, де саме утримують її сина та в якому він стані.