Свободівець зі Львова Юрій Юрдига, який сьогодні воює на пекельному Бахмутському напрямку, до початку так званої великої війни кілька років працював барменом. Каже, це була не тільки робота, а й хобі, яке приносило неабияке задоволення. «23 лютого 2022 року закінчилася моя остання зміна, а 24 лютого почалася велика війна, яка, на жаль, забрала мрії – дуже хотілося відкрити свій власний паб».

Нині Юрій Юрдига, як і його рідний брат Богдан, з яким воює пліч-о-пліч, – солдат-гранатометник у 5 окремому штурмовому полку ЗСУ. Нам вдалося поспілкуватися з Юрієм та розпитати про його бачення нинішньої війни.

«Перші кілька днів після початку великої війни, – розповідає захисник. – ми з братом Богданом, з побратимами брали активну участь у житті добровольчих формувань, які створювалися на території Львівщини. Але 27 лютого зрозуміли, що зараз Україну треба захищати в Києві. Тож разом з Миколою Зіньком, Ігорем Іванюком, Ігорем Петренком зібрали речі, сіли на поїзд і вже 28 лютого були в Києві.

Через 15 хвилин після того, як вийшли з поїзда, прибули в штаб добровольчого батальйону «Свобода». Отримали зброю та вирушили на Оболонь. Там готувалися до можливих спроб ворога прорватися на Київ. Згодом, оскільки непогано справлялися, нас відправили на Баришівський напрямок, село Мала Стариця. Потім було село Лукаші, а після Лукашів брали участь у звільненні Лук’янівки.

Коли ворог відступив з Київського напрямку, ми постали перед вибором – куди далі. Вирішили, що це буде ЗСУ. На той час у нас уже були товариші у 5 окремому штурмовому полку, тому й вирішили приєднатися. Нині у нас справжня націоналістична тусовка. Юрій Сиротюк, Микола Зінько, ми з братом – всі в одному взводі…»

– На гарячому Бахмутському напрямку вам було більш складно на початку чи зараз?

«Річ у тім, що коли наш полк тільки закинули на Донеччину, ми потрапили під Лисичанський нафтопереробний завод. От там реально було дуже важко. Після Лисичанська Бахмутський напрямок вже не здається таким складним.

На загал ми були на різних гарячих напрямках, і Бахмут справді виявися одним з найтяжчих. Нам було дуже непросто, коли ми щойно туди приїхали. Зараз набагато легше, бо ми освоїлися.

Під Бахмутом ситуація змінюється мало не щодня. Але наразі ініціатива в наших руках. Ми добре тримаємося, навіть дещо відбиваємо, тому сподіваюся, що будуть гарні новини».

– Ворог далі суне цілими лавами?

«Суне, але таке враження, що це вже радше по інерції. Свій ударний потенціал, який вони мали ще місяць тому, вони вже, схоже, втратили. В них є снаряди і нескінченний людський ресурс. Вони йдуть, щоб померти. Цього неможливо зрозуміти, і це найбільше шокує. Сунуть і вмирають безглуздою смертю».

– Що зараз в Бахмуті? Чи поменшало обстрілів?

«В Бахмуті руїна, але в цьому місті в підвалах досі живуть люди. Прихисток можна знайти, але він дуже умовний: все залежить від того, який буде обстріл. Сама кількість обстрілів не що зменшилася чи збільшилася… Ситуація така. Ворог має проблему з підвозом боєприпасів. Тож упродовж кількох днів може бути відносно тихо. А потім їм привезуть боєприпаси, і вони кілька днів поспіль гатять безперестанку».

– Що дошкуляє на цій війні?

«Напевне те, що давно не бачив рідних. Також переживаю за своїх побратимів, за свого брата Богдана, коли він на виїздах. А на загал ми більше року на війні. Звикли до багатьох речей. На жаль чи на щастя, людина має здатність звикати до всього…»

– Крім хіба що втрат?

«До втрат нереально звикнути, але доводиться».

– Ви з братом споріднені душі?

«Я вважаю його прикладом для себе. Він у моєму житті найбільший авторитет».

– Що вам піднімає настрій?

«Спілкування з побратимами. Ми як велика сім’я. Спілкуємося, разом готуємо…

До цієї війни я нічого не вмів готувати. А тут, на Бахмутчині, навчився варити борщ і розсольник. От зараз, в ці хвилини, брат Богдан готує бо грач. Думаю, буде смачно».

– Якби була можливість загадати три бажання, які точно сповняться, це були б…

«Перше. Наша Перемога і знищення московії.

Друге бажання – це щоби потім, після війни, націоналісти нарешті прийшли до влади. Тому що перемоги своєю кров’ю здобувають націоналісти. А після того їх намагаються відсторонити від важливих речей.

І третє – щоб кожен українець жив у достатку».

– Як ми переможемо?

«Ми маємо наш дуже сильний український дух. Але має бути й зброя. Без зброї будемо хіба партизанити в лісах. Коли буде достатньо зброї – ми просто виженемо ворога зі своєї Богом даної землі».

– Хотілося б більше снарядів?

«Так. Снарядний голод – головна проблема. Інших проблем нема».

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Юрій Юрдига: «На Бахмутському напрямку ворог йде, щоб померти. Це важко зрозуміти…» appeared first on ВО "Свобода".