Володимир Карпінець – свободівець з Надвірної (Івано-Франківщина) – служить у 10-й гірськоштурмовій бригаді «Едельвейс», у медичній роті. У ЗСУ вже четвертий рік – з 2019 року. За цей час здобув чималий досвід і зараз ділиться знаннями з молодшим поколінням – мобілізованими хлопцями. Про свій шлях військового коротко розповів в коментарі Лесі Басараб.

– У 2019 році прийшла повістка у відділ кадрів нашого комунального медичного підприємства – я працював на швидкій старшим водієм. Після армії мав звання прапорщик, командир артилерійського взводу. Але у військкоматі мені відразу сказали, що «таких старих артилеристів» їм не потрібно (я з 1966 року), і спитали, чи піду в медичну роту. Я погодився.

Відразу стартанув у Сіверодонецьк, де пробув 4 місяці – до кінця ротації. Після того було Рубіжне, Оріхове, Лисичанськ. Друга ротація в нас була в Маріуполі, Широкиному… Ще був Бахмут, Констянтинівка, Дружківка, де зараз запеклі бої. З Божою допомогою за 4 роки в нас було 5 ротацій в різних місцях.

Пам’ятаю, якось ми організували флешмоб: біг кросом 10 км всією бригадою. Набігли місцеві журналісти (російськомовні, звісно), брати в нас коментарі. Я кажу, що ми біжимо до Широкиного, а далі на Москву. Зброю заберемо по дорозі у ворогів. Поки ми бігли ці 10 км, в інформаційному полі розповсюдили інформацію про 10-ту бригаду з «диких гуцулів», яка біжить на Москву. Тож в Широкиному нас зупинили – там була крайня точка з огляду на безпеку. ОБСЄ пригнало туди своїми білими джипами з прапорцями у синіх формах і зупинило нас, мовляв, далі не біжіть – не можна, бо там стріляють. Такі були перелякані!

– Які ваші обов’язки сьогодні?
– Зараз помагаю своїй роті, бо приходять нові люди. Вони молоді, їх треба вчити. Звичайно, кілька тижнів замало. Щоб боєць був готовий і морально, психологічно, і фізично, його треба вчити рік. Але на це нема часу… В нашу роту прийшли мобілізовані вчителі, бізнесмени та ін. – люди, які ніколи в армії не служили, а автомат бачили хіба тоді, коли грали у старйкбол, та й то в інтернеті. А зараз я ними пишаюся: вони тут на місці вчилися зі мною, багато знань здобували самостійно – зараз в інтернеті є досить інформації з тактичної медицини. А коли мене мобілізували, такого не було. Нам медики показали, як джут накладати (есмер) – і все, навіть турнікетами не вчили користуватися – з ними в той час лише круті ходили.

Контракт я підписав на три роки – був водієм евакуаційного відділення. Тоді водіїв не завжди вистачало, а якщо вистачало, то не всі хотіли їхати. Ті три роки то була окопна війна. Хлопці сиділи на другій лінії в окопах, хоча ми й на нуль приїжджали за пораненими. Я до цього звичний, крові не боявся – надивився на різне на роботі в цивільному житті, спокійно до того ставився, запах крові на мене не діяв, тому спокійно виїжджав на завдання. Таких прямих боїв, як зараз, не було. Десь-колись прилетять міни, реактивні снаряди… Ракети тоді в нас не літали.

Контракт закінчувався за тиждень до 24 лютого, я вже мав звільнятися, але оскільки почалася повномасштабна війна – залишився на службі. Тягну цю лямку вже четвертий рік. Думаю, тягнутиму до закінчення військового стану і особливого стану.

Зараз в мене тилова служба, на мені забезпечення. Командир вирішив, що я тут більше потрібний. Буде команда поїхати на фронт – нема питань. А поки ходжу на чергування щодоби як черговий водій в медичному пункті частини, виконую обов’язки і техніка, і старшини.

В медпункті лишилися самі жінки – медичні працівники, медсестри. Щоб їм було спокійніше працювати, з ними лишають чергового водія. Я навіть сплю вбраний. Таке враження, що форма в мене вросла і що моя шкіра, як піксель.

Торік у лютому комплектував тут на місці людей і перевозив у зону бойових дій. Спочатку – на Київщину, а потім на Донецький напрямок. Якщо треба, виїжджаю в зону виконання обов’язків. В мене на шевроні написано «зі щитом», а є команда «на щиті»…

В нашій медичній роті є люди, які були пічниками-розпалювальниками, а зараз виконують різні обов’язки, пов’язані з тилом – чергують на постах, при лікарнях, де базується наша медична рота, бо там є стаціонари, стабілізаційні центри, які треба забезпечувати караулом, охороною, підвіз-відвіз, прибирання, розгортання кухонь, наметів… Цим усім займається медична рота, попри те, що вони рятують життя.

– Що (хто) є вашим тилом?
– Мій тил – військовий. Тут люди комплектуються, навчаються, оформляються і відправляються туди, де є наказ. Ми їх забезпечуємо харчами, паливно-мастильними матеріалами, медичним доглядом. Але ще є тил цивільний. Це моя сім’я, мої побратими, волонтери. Не всі можуть воювати. Я не маю жодного морального права комусь дорікати тим, що хтось в тилу, а хтось на війні. Бо в мене є дуже багато друзів, знайомих, якими пишаюся – вчителі історії, трудового навчання, бізнесмени. Вони в тилу. Якщо треба комплектувати щось, чогось не вистачає – я до них звертаюся і вони просто роблять свою справу. Купували і газові балони, і генератори, і теплий одяг, і навіть посуд, якого нам на початку бракувало. Це мій тил. І разом ми наближаємо нашу перемогу.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Володимир Карпінець: «Я навіть сплю в пікселі, здається, ніби форма вросла в мене» appeared first on ВО "Свобода" Івано-Франківськ.