Іван Качак – голова фракції ВО «Свобода» у Калуській районній раді (Івано-Франківська область), директор Пійлівського ліцею, а також успішний підприємець. Після повномасштабного вторгнення побратим став волонтером. Йому досі вдається гуртувати довкола себе небайдужих українців, що допомагають фронту, за день-два повністю закривати замовлення хлопців з передової і за добу, в своїх то 50 з лишком років, долати за кермом 1500-2000 кілометрів, везучи зібраний вантаж на фронт.

«Після 24 лютого ми почали активно збирати різноманітну гуманітарну допомогу у школі та в осередку «Свободи» у смт. Рожнятів. Привозили все це в Івано-Франківськ – у міську раду. Там діяв пункт збору допомоги для наших захисників і внутрішньо переміщених українців. Ми на регулярній основі збирали все необхідне, вантажили у мій бус і я відвозив це у Франківськ. За півтора місяця зробили близько 20 таких поїздок».

Щоб перемогти – кожен має викластись по-максимуму
«Після звільнення від ворожих військ населених пунктів біля Києва я почав їздити туди з гуманітарною допомогою для людей, що постраждали від окупації. Перша моя поїздка на передову з допомогою для військових була вже в червні. До мене тоді звернулись колеги-свободівці з Калуської міськради з проханням зібрати деякі речі і продукти для наших воїнів на фронті. Я звісно ж погодився і мені дали перелік необхідного. Знайти і закупити все вдалось доволі швидко, однак потім з’ясувалось, що на транспорт, який би цю допомогу зміг доставити, доведеться чекати ще кілька днів. Тож я зголосився все це завезти хлопцям своїм бусом.

Власне тоді я і поїхав вперше з гуманітарною допомогою безпосередньо на позиції наших військових. Вперше тоді ж і зіштовхнувся з реальною небезпекою, адже величезна територія була замінована, потрібно було знайти шляхи об’їзду. На щастя, мене зустріли наші військові й ми лісами успішно добрались на позиції. Тож після цього і почались мої регулярні волонтерські поїздки на фронт.

Інші волонтери, з якими постійно перетинався, увесь час дивувались – як це директор ліцею, якому вже за 50, настільки часто сам їздить до наших захисників. Не менше дивувались з того, що людина в такому віці може проїхати за добу 1500-2000 км. Але скажу відверто – мені подобається цим займатись, подобається допомагати нашим ЗСУ. Кожен мусить викладатись по-максимуму задля нашої спільної мети. Це єдиний спосіб пришвидшити нашу цілковиту перемогу і остаточно знищити армію окупантів.

Корективи у свої графіки поїздок на фронт мусив внести через проблеми зі здоров’ям. Свою крайню поїздку в зону бойових дій, в район Гуляйполя, я здійснив 18 грудня. Уже в дорозі, повертаючись додому, почав себе погано почувати, а вночі мене забрала до лікарні карета швидкої допомоги. Проблеми з нирками… 2 тижні я лежав в лікарні, потім ще 2 тижні лікувався вдома. Не було можливості везти допомогу хлопцям, адже надалі періодично відчував сильні болі.

Це, звісно, не стало приводом припиняти нашу волонтерську діяльність. Якраз настав такий період, коли хлопці з передової почали часто приїздити в місто. Хтось у відпустку, хтось на лікування, хтось на реабілітацію. Кожного тижня до мене звертаються 3-4 командирів різних підрозділів з проханням, аби ми зібрали ті чи ті речі або харчі й передали їх через хлопців, що повертаються на війну з відпустки чи лікування.

Потрібно розуміти, що наші воїни дотепер постійно потребують, здавалось би, елементарних речей: спальники, каримати, термобілизну, харчі швидкого приготування. На тому ж таки Бахмутському напрямку воїни часто змушені тривалий час їсти, воювати і спати на одних і тих же позиціях. Вони під постійними обстрілами, а тому часто банально немає можливості забрати рюкзак зі своїми речами. 5 хвилин і приміщення, в якому перебували всі твої речі, повністю зруйноване. Недавно один із наших воїнів розповідав, що за тиждень три його рюкзаки були знищені через ворожі обстріли. Подібне відбувається регулярно і з багатьма бійцями.

Певні види харчів також постійно в переліку того, що хлопці просять привозити. Так, держава сьогодні забезпечує військових необхідними продуктами, однак дуже часто вони просто не мають фізичної можливості щось приготувати. Тому-то нерідко просять привезти звичайну мівіну, різні страви швидкого приготування чи енергетичні батончики… Наші жінки, зокрема освітяни, дуже добре навчились робити оці страви швидкого приготування, різноманітні супи, енергетичні батончики. Ми постійно їх пакуємо в ящики по 100-200 упаковок і відправляємо на фронт».

oznorMB

Українці все ще згуртовані. Закриваємо потреби хлопців за кілька днів
«Дякувати Богу, за весь час мого волонтерства не виникало проблем із тим, щоб закрити потреби хлопців. Річ у тім, що завдяки майже 30 рокам в освіті й тривалому періоду депутатства в районній раді мене знає дуже багато людей. Також маю контакти і хороші стосунки в великою кількістю підприємців області. Люди мене добре знають і довіряють, а тому дуже швидко зголошуються допомогти.

Часто навіть протягом доби, максимум за 3-4 дні, нам вдається закривати замовлення для бійців. Все це завдяки дуже добрим нашим людям, які продовжують допомагати попри непросту економічну ситуацію в державі, попри втому і виснаження, попри те, що вже понад рік триває повномасштабна війна. Український народ не можна перемогти. Як би нам не було важко – ми всі робимо одну справу заради перемоги над московитами. Звісно, що за цей час ми налагодили співпрацю з виробниками і постачальниками. Ми обрали надійних виробників якісної продукції, а їм приємно співпрацювати з нами, адже ми регулярно робимо замовлення й вчасно все оплачуємо».

Наш контрнаступ створить хвилю морально-психологічного піднесення
«Я постійно спілкуюся з нашими воїнами, що воюють у найгарячіших точках. Скажу відверто – хлопців дуже втомлює перебування на одних і тих самих позиціях… постійно в окопах. Звісно, вони не просто сидять в окопах, вони увесь час гатять москалів, знищують живу силу ворога у великій кількості… Але також втрачають і своїх побратимів. Все це психологічно непросто переживати, а особливо коли не відбувається просування вперед. Кажуть, що потребують сатисфакції у вигляді відвойованих українських земель, потребують зміни, руху, динаміки, воєнних перемог. Зрештою, є звичайне людське бажання швидше повернутись до своїх рідних, близьких… обійняти й поцілувати їх.

Українські воїни справді готові до контрнаступу і дуже його чекають. Це не якесь інфантильне бажання, адже вони чудово усвідомлюють реалії війни. Розуміють, що зброя і техніка не приходить у такій кількості, як нам того б хотілось, розуміють, що наступати не дозволяли погодні умови. Вони довіряють вищому командуванню і виконують вказівки командирів. Але в них присутнє внутрішнє бажання гнати ворога з України.

Майбутній контрнаступ відіграє надзвичайно важливу роль в контексті підняття морально-психологічного стану наших бійців. Одна успішна хвиля змінюватиме інші. Новини про успішну нашу атаку на одному фланзі додаватиме ентузіазму, оптимізму і натхнення хлопцям, що воюють на іншому фланзі. Діаметрально протилежне відбуватиметься в рядах нашого ворога. Там ширитиметься паніка та відчай…»

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Іван Качак: «Інші волонтери дивувались: як це директор ліцею, якому вже за 50, так часто сам їздить на фронт до захисників» appeared first on ВО "Свобода" Івано-Франківськ.