Нетішинський свободівець про своє поранення, ворожий фейк про його загибель, мрію зайти в Крим…

Вдалося зв’язатися зі свободівцем з Хмельниччини Олександром Марчуком. Пана Олександра ми застали у той час, коли боєць готувався до відправки на фронт.

Останні місяці для інженера Хмельницької АЕС, який, нагадаємо, залишив комфортний кабінет, аби у лавах ЗСУ боронити рідну землю, – були доволі непростими. Наприкінці січня під Кремінною отримав осколкове поранення у руку та ногу. Отримавши першу допомогу у прифронтових шпиталях – лікувався в вНетішинській медико-санітарній частині. Лікарі довго не хотіли відпускати…

Олександра Марчука на його рідній Хмельниччині добре знають жителі Нетішина, Острога та Славути. Свого часу обіймав посаду головного архітектора Острога. У Нетішині був секретарем Нетішинської міської ради, виконував обов’язки міського голови. Тричі був обраний депутатом Нетішинської міської ради від ВО «Свобода». У тім числі нинішнього, 8 скликання.

З того часу, як захисник змінив краватку на бронежилет, збігло дев’ять місяців війни. За цей час пройшов навчання у Харківському університеті повітряних сил, отримав сертифікат на командира бойової машини зенітно-ракетного комплексу. Але так сталося, що потрапив у штурмовики, командиром відділення у 80 окрему десантно-штурмову бригаду. За плечима у пана Олександра – Миколаївщина, Херсонщина, важкий Донецький напрямок.

Попри брак часу, нам вдається поставити пану Олександру кілька запитань. Насамперед просимо розповісти про поранення.

Отож, коли у ЗМІ з’явилася інформація, що ЗСУ змусило загарбника відійти від міста Кремінна на Луганщині, мало хто міг собі уявити, якою важкою цінною далася ця коротенька стрічка інформаційного повідомлення. Олександр Марчук міг, адже був у числі тих, хто брав участь в боях за місто.

«З трьох рот укомплектували одну бойову групу. Нам поставили завдання взяти ворожу позицію, у якій засіли вагнерівці. Ми підійшли до ворогів за кількасот метрів і закріпилися в окопі. Орки відразу заглушили нам радіозв’язок. Усю ніч ворог вивчав нашу позицію з дрона, а на ранок, підсвітивши димовухою, накрив прицільним вогнем з мінометів, градів, танків, БМП».

Частині бійців, серед них і Олександру Марчуку, вдалося вийти із залитого вогнем окопу. Частині вихід перекрив вагнерівський стрілець-автоматник. Олександр спробував перевести вогонь на себе і саме тоді отримав поранення в руку та ногу. Затиснувши поранену руку – консультував товариша, який накладав йому турнікет. Мав при собі знеболювальну ін’єкцію, але часу вколоти її не було – потрібно було виходити з-під обстрілів. До своїх дійшов сам – побратими виносили важкопоранених.

Того дня з восьми бійців поранення отримати п’ятеро. Гірша ситуація була в групі, яка їх змінила на ранок. Семеро поранених, один загиблий.

Ще епізод з цієї війни. На початку року рашисти у своїй горе-групі «Іщі хохла» опублікували брехню про… нібито загибель Олександра Марчука. Вочевидь, аби зробити боляче його рідним. Першими фейк побачили земляки та попередили бійця. Тоді Олександр Марчук, зваживши усе, сам спростував брехню на своїй фейсбук-сторінці. «Москва спаде! Слава Україні!», – написав тоді боєць. «Їхня пропаганда не гидує працювати на будь-якому рівні. Вони, вочевидь, намагаються таким чином вибити нас із нормального життя, розбалансувати. Мені це здалося смішним. Хоч коли моя родина це побачила – їхня відчуття були не вельми приємні».

Запитуємо, що за місяці війни зрозумів про саму війну.

«Війна – це смерть і страх. Найбільше болять втрати. 2 лютого загинув наш командир роти – йому не виповнилося й 22.

…Буває так, що тебе відрізають від твоїх друзів, від командування. І починають по тобі стріляти зі всього, з чого тільки можна. Крупнокаліберна артилерія, 120-міліметрові міномети… Коли це зупиняється – працюють гради. Потім працюють смерчі. І тоді ти у Бога випрошуєш допомоги. Бо в такі моменти, крім Нього, там тобі не допоможе ніхто. На передовій нема атеїстів».

Захисник зізнається, що не вистачає особового складу. «Наші військові добу несуть чергування, добу – «відпочивають». За добу так званого відпочинку мають доїхати до місця дислокації, почистити зброю, помитися і поспати. Натомість вороги змінюються що кілька годин».

А побут? Харчування?

«Харчів вистачає. Раз на день з гарячим обідом приїжджає польова кухня. Домашніми смаколиками підтримують волонтери. На чергування видають хороші сухпайки від ЗСУ. Та, чесно кажучи, ніхто не їсть на бойових чергуваннях – з потом і кров’ю.

Проблема в іншому – не вистачає далекобійного озброєння. Ми на власній шкірі відчули, що з автоматами та ручними гранатометами проти артилерії та танків не підеш».

Просимо розповісти про Донеччину.

«Це складний регіон, переважно з проросійськими поглядами. А от Херсонщина при звільненні зустріла нас обіймами. Ще не встиг вийти з машини – люди вже несуть печені пироги, намагаються нагодувати.

Щоправда і на Донеччині нас добре приймають підлітки та діти. Коли ти їдеш – вони кричать «Слава Україні!» і махають руками. Дорослі такого не роблять. Принаймні я не бачив».

Коли чекаєте Перемоги?

«На це запитання зараз не дасть відповіді ніхто. Я дуже хочу зайти в Крим. Думаю що Крим – це буде остання точка нашої Перемоги».

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Олександр Марчук: «Часом, під обстрілом, випрошуєш у Бога допомоги – тоді крім Нього, не допоможе ніхто» appeared first on ВО "Свобода" Хмельницький.