Рівненський свободівець, старший лейтенант ОДЧ «Карпатська Січ» ЗСУ, доброволець, командир інженерно-саперного взводу Віктор Верещук розповів про роботу саперів на цій війні…

– Вікторе, розкажіть про себе. Чим займалися до так званої великої війни? Які ваші плани, мрії вона перервала?

– До війни я був підприємцем – управителем багатоквартирних будинків в Рівному, мав свою команду, до якої входили бухгалтер, сантехнік, електрик… Хотілося розширити цей вид діяльності, цим я активно займався.

Мрії? Вони були такі ж, як в більшості людей. Хотілося, наприклад, закінчити ремонт в будинку, який ми з дружиною придбали саме перед війною. У нас дві доньки – 17 та 22 роки…

Хотіли подорожувати, оскільки для нас це один з пріоритетів – побачити світ. Вже навіть запланували, куди поїдемо, що хочемо побачити…

– Чому саме «Карпатська Січ»?

– В «Карпатську Січ» я потрапив, оскільки заочно був знайомий з командиром Олегом Куцином. Коли я з ним зв’язався, друг «Кум» сказав, що їм саме потрібна людина, яка очолить інженерно-саперний взвод.

Відповідно, я отримав відношення і перевівся. Але, на жаль, з Олегом Куциним так і не встиг зустрітися, бо саме тоді, коли я переводився, він загинув від рук клятих моск@лів – градом поцілили поруч з помешканням, де він перебував. Це сталося кілометри за два від «нуля».

– Ви зараз на Лиманському напрямку. Яка там ситуація?

– Так, на Лиманському напрямку, перед Кремінною. Ситуація тут достатньо важка. На цьому напрямку ворог зібрав чимало техніки, особового складу. Наприклад, позавчора був щільний артилерійський, танковий вогонь. Працювали РСЗВ. Ворог постійно нас «прощупує», намагається відкинути. Але ми тримаємося – попри все.

– Чому ви стали саме сапером?

– Фах сапера для мене обрала доля, коли вступив в Український інститут інженерів водного господарства.

Через конкурс потрапив на військову кафедру, де мене й розподілили до саперів. Це був далекий тепер 1998 рік. Я був заступником командира взводу. Відповідно, отримав звання молодшого лейтенанта, здобув професію. Ми навчалися два роки.

Про те, що ця моя професія колись знадобиться, я і подумати не міг. Коли у 2014 році почалася війна, звернувся в військкомат, щоб брали мене воювати. Але мені відповіли, що офіцери з такою професією вже є. «Хіба що йдіть добровольцем». На той час я не був готовий піти добровольцем.

…Коли почалося широкомасштабне вторгнення 24 лютого минулого року, у мене всі речі вже були зібрані, і я відразу пішов…

– Чи часто доводиться розміновувати територію?

– Територію доводиться розміновувати як правило тоді, коли ми просуваємося, чи йдемо в наступ. Найбільша територія, яку доводилося розміновувати, була під Барвінковим – тоді ми йшли в контрнаступ на Ізюм. Там було багато небезпечних предметів – розтяжки з гранатами, протипіхотні міни.

Чимало роботи було й тоді, коли «Карпатська Січ» під час наступу заволоділа 13 танками – моїм саперам потрібно було їх розміновувати. В одному з танків ми тримали свого сапера за ноги вниз головою, а він діставав гранати. Дістав аж шість. Цього бійця я подав до нагороди. До речі, в тих місцях стояла відома Кантемирівська дивізія.

Танк же був один із найновіших – з дисплеєм, робочий. Єдине, що були проблеми з ходовою частиною і вороги не змогли його забрати. Тому наші були дуже щасливі, що ми ці танки порозміновували. І вони по суті перейшли на бік добра, стали частиною української армії, частиною ЗСУ.

– Що вас підтримує у цей час?

– Підтримує і дає силу в першу чергу те, що я чітко розумію: наша перемога не за горами, і ми мусимо вистояти. Що ми обов’язково переможемо цю сатану, цю кацапську навалу. І коли ми це робимо, це дає мені силу.

Я розумію, що мине час, і Україну відбудують, і я впевнений на 200 відсотків, що країна стане найсильнішою країною в Європі – найбагатшою, наймогутнішою. І такою Україною, яка буде саме для українців, які будуть почувати себе вільними, сильними і могутніми.

Ну і звісно, підтримує розуміння того, що воюю за свою сім’ю, свою родину, яку мушу захистити. Що повернуся до них після війни, що я їх побачу. Бо своїх рідних я не бачив від початку широкомасштабного вторгнення – змусив їх виїхати за кордон, а сам пішов воювати.

Ентузіазму додають і волонтери, які нами опікуються. «Карпатська Січ» має «своїх» волонтерів, які нам постійно допомагають. Як, наприклад, жінка з позивним Берегиня. Або Олена Ярощук, яка передала тепловізор і купу інших дуже потрібних речей.

– А коли ви її чекаєте – Перемогу?

– Перемогу чекати – це дурна справа. Ми перемогу виборюємо, а не чекаємо. Знищуємо ворогів.

…Наші вороги – це такі тв@рюки, які руйнують все на своєму шляху. Вони вже знищили величезну кількість міст і сіл. А по селах взагалі питання, адже деякі не будуть відбудовані. У деяких селах, де, наприклад, було по 300-400 хат, залишилося 2-3 цілих будинки. Як в Малій Комишувасі, де живе одна людина і де розбиті всі хати. Там нема інфраструктури, нема роботи. Коли ще туди повернуться люди?..

The post Віктор «Верес» Верещук: «Ми не просто чекаємо перемогу – ми її виборюємо» appeared first on ВО "Свобода" Рівне.