Іронія важких часів полягає в тому, що людина часто не може уявити, що колись все буде складатись куди краще. Так, зараз більшість людей адаптувалась до реалій військового стану, і перехід в мирне суспільство був би, думаю, також нелегким. Творці стрічки «Бачення метелика» як режисер Максим Наконечний, і одночасно – її сценарист (разом з Іриною Цілик) взяли складну тему повернення людини з полону і проблеми, які на неї чекають. За запрошення і теплий прийом дякую київському кінотеатру Жовтень, де стрічку на творчій зустрічі (одна з багатьох творчих зустрічей українського кіно, що проводить заклад) представляв власне режисер Максим Наконечний, виконавиця головної ролі – акторка Ріта Бурковська, а також інші представники знімальної групи. Отже, в результаті обміну аеророзвідниця Лілія Василенко повертається з полону. Проте після перших радощів зустрічей, вона дізнається, що вагітна після зґвалтування «на подвале». Відмовившись робити аборт, їй доведеться зустрітись з, м’яко кажучи, неоднозначним ставленням близьких їй людей і побачити усі контрасти мирного суспільства, проте краще кажучи – суспільства ще далекому від лінії фронту. Що саме головне? Що це дійсно зворушлива стрічка, та, під час перегляду якої  навертаються сльози. Не тільки власне від того, якою може бути сильною людина, проте і від «впійманого» зрізу суспільства, в якому людина найчастіше залишена сама собі. А чи це водій маршрутки, над яким стоїть питання «ліміту» пільговиків, а чи хлопець героїні, теж колишній учасник ще АТО (обстріляний Київ на той момент виявився дійсно сумним пророцтвом), що шукає себе в «заходах» політичних рухів, а чи всілякі на той час, топ-блогери (автори вирішили розіграти образ Анатолія Шарія, пародія на якого додала моменту кумедності) яких зараз замінили телеграм канали. Навіть в лікарні, стоячи перед вибором, вона не зустрічає розуміння серед лікарів – лише діагноз, і натяк, що «краще аборт». Так, повествування українських стрічок більше театральне (проте в розумінні театру вищої проби), аніж кінематографічне, проте вставки псевдо-репортажів, псевдо-live-cтрім-трансляцій, візуалізованих марень героїні, додають стрічці реального життя, хоча без поступок – ця стрічка і є життя. Так, кінокартина є і чудовим прикладом зіграності акторського складу. Чудова роль Ріта Бурковської, проте і чудові ролі інших акторів, гра дійсно «з душею». Проте в майбутньому, як і завжди в плані побажань українському кіно, є все-таки втілювати саме кінематографічний динамізм, а не часто театральну вивіреність. Як висновок. Так, все-таки ця історія – історія материнської надії, проте не надії суспільства. Так само важко уявити і закінчення війни, і якісь соціальні зрушення в суспільстві, проте заради таких героїв і героїнь, потрібно не тільки сподіватись – а і працювати: на бачення надії не у майбутньому, а – надії майбутнього