Пора напередодні Великодня – це ретельні приготування. А ще – це спомини. Мабуть, багато хто при слові «домашня паска» пригадає свою бабусю – як вона у ретельно прибраній оселі розтоплювала піч, місила  тісто і з того мало вийти запашне сонце Великодня – рум’яна паска. Хтось звик до «рогатої паски», хтось пригадає білоголову бабку, хтось можливо й пригадає, як виглядає класична християнська паска дора, а хтось зауважить: «У нас паска – сирна, і це така традиція». Тому спогади про великодню паску – це від самого початку розмаїта тема. А чи завжди в домі паски пече саме бабуся чи мама? В цьому ключі хотілося би поділитися споминами людини, чиї знання про хліб (а знання ці далеко не обмежуються автентичною рецептурою) мають дуже цікаву родову історію… Знаний дослідник української культури, колекціонер старожитностей, мистецтвознавець Микола Шкрібляк виріс у шляхетній гуцульській родині, де міра виконання тої чи іншої роботи завжди мала бути еталонна, взірцева – горяни це називають «до цоту». Якщо різьба – то так, аби узір умів говорити, якщо народна ветеринарія – то така делікатна, що й найбуйніша тварина довіряла своє життя, якщо випікання хліба (обрядового чи щоденного) – то так, аби той хліб «багнувся кожному», щоби кожен хотів такої паски чи калача.